Між каноном і толерантністю.

krasnaya_ili_sinyaya-300x217Декілька тижнів тому в мене відбувся діалог з священиком Київського Патріархату, який є куратором будівництва сумнозвісного джерела на території Куликовицької сільської ради – на моїй парафії. Він щиро мене переконував, що мої слова і проповіді про те, що з представниками Київського Патріархату разом молитись не можна, шкодять моєму іміджу на парафії. Натякав, що може прийняти міри у відповідь, а саме сповідати тих, хто , за його словами, мене не сприймає  і вже підходив до нього з подібними проханнями. Тиснув на совість тим, що не сприймаючи  КП, я в церковних молитвах  частково використовую українську мову богослужіння, користуючись перекладами того ж КП з благословінням їхнього предстоятеля. Загалом пропонував бути більш толерантнішим до Київського Патріархату.

Я  завжди вважав себе достатньо толерантним до цієї організації. Власне, з середовища УПЦ не так багато є людей, які переконані, що людям, які перебувають у Київському Патріархаті доступна благодать. Я – один з них, бо вірю, що Бог діє де хоче і повністю може діяти поза Своєю Церквою. Доказом цього переконання для мене є євангельська розповідь про жінку-грекиню, дочку якої мучив демон. На прохання жінки про зцілення її дочки, Христос сказав: “Не годиться забирати хліб в дітей і кидати щенятам”. На що жінка відповіла:” Так, Господи, але й щенята можуть їсти крихти, що падають зі столу в дітей” І дочка її була зцілена. (Мр 7:25-28). Тобто: дещо з того, що має Церква Христова  Бог може давати людям і поза нею, але, певно, в набагато меншій мірі – “крихти зі столу” – не наситишся, та голод переб’єш.

По-друге, на мою думку Київський Патріархат як ідея, як церква у спільноті православних церков, має право і може існувати. Толерантність до Київського Патріархату як до ідеї в мене частково перейшла й на нині існуючу організацію.
В наш заполітизований вік, політичні амбіції і політична доцільність  на жаль прийшли і в церковне середовище. Я глибоко переконаний, що автокефалії, що давно в же назріла в українській церковній спільноті, нам не дають саме через політичну доцільність, а не через  канони і правила. Наші єпископи, що спочатку ніби то були не проти курсу на автокефалію, згодом швиденько змінили свою думку, відлучивши Філарета, а з ним чи не третину православного люду від церкви.
Розкол навряд чи можна подолати без визнання автокефалії УПЦ чи УПЦ КП, а однією з причин, за якою нібито нам не дають автокефалію, названо саме розкол. Коло замкнулось, в кабінетах потирають руки, адже це вигідно не тільки Москві, що хоче використовувати церкву в війні культур в Україні, але й політичним гравцям в нашій державі, що доволі часто  користуються нахабним шантажем і силовим тиском на православні конфесії задля підвищення власного рейтингу чи перемоги на виборах. Наші єпископи не поспішають просити автокефалії – їм і так непогано, дарма що велика частина православних УПЦ хочуть цього, і ще більш дарма, що велика частина православних, що колись належали до УПЦ, тепер перебувають в розколі.
В цьому всьому відчутна чиясь невидима рука. Не думаю, що це Божа десниця.

По-третє, для мене більшість представників КП не вороги. Власне вони всі мені не вороги, якщо самі не записують мене у свої вороги. До якої б конфесії не належала людина з нею можна знайти спільну мову і порозуміння, якщо вона розумна і справедлива. Є, звичайно, окремі постаті в УПЦ КП, з якими тяжко було б спілкуватись, які постійно використовують мову ненависті чи закликають до захоплень храмів, в спілкуванні з якими приходиться постійно захищатись. Але, щоб бути чесним, такі є і в нашій церкві. І в  нас і в них є хороші люди. Знаю людину, що є для мене еталоном лікаря-педіатра – прекрасна жінка, добра, чуйна, чудовий лікар – прихожанка Київського Патріархату. В принципі, той же священик  Київського Патріархату Андрій, про якого я згадував на початку і з яким мав спілкування, як на мене також заслуговує на повагу хоч би за те, що при реальних можливостях, які були в деяких селах нашого благочиння, жоден храм ним не захоплений. Крім того, це розумна і освічена людина, поважна серед своїх прихожан.
Моя толерантність до  представників  УПЦ КП частково розповсюджується й на сам Київський Патріархат. Звичайно цю толерантність підірвали події в Україні останніх двох років. Бруд у ЗМІ, як з нашої так і з їхньої сторони, силове захоплення храмів, справи в судах, тиск влади на священиків УПЦ та таке інше не могло не відбитись на відносинах між представниками наших конфесій, ще більше поглибило прірву між УПЦ і УПЦ КП,  підвищило напругу у спілкуванні, віддаливши перспективу єднання на невизначений строк. Як далі будуть розвиватись події – побачимо, але я глибоко переконаний, що ми не знайдемо виходу з цієї ситуації, якщо збережеться теперішня напруга у відносинах і якщо не припинити постійно лити бруд один на одного.

Загалом до УПЦ КП можна доволі толерантно ставитись. Але це не означає, як дехто думає, що з ними можна разом молитись і проводити спільні богослужіння. В даному питанні церковна людина повинна керуватись не особистою толерантністю, а церковними правилами і канонами.
Так, тими самими, славно-сумно…звісними.
Справа в тому, що канон не виключає толерантності, як і толерантність не відміняє канон. Для мене очевидним є той факт, що апостоли отримали владу від Христа відлучати від спілкування невиправних грішників (Мт 18:17 -“…скажи церкві. Якщо ж і церкви не послухає, нехай буде тобі як поганин і митник”, а також 1Кор.5:9-13 ), неслухняних (2Сол.3:14 – “Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте того, і не майте з ним зносин, щоб він був посоромлений”,  але з великою долею толерантності апостол говорить про таких: “Та не майте його за неприятеля, а навчайте, як брата”), єретиків (Гал.1:8 – “Але якби й ми або Ангел із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий!”). Більшість представників як УПЦ, так і УПЦ КП – прості прихожани – малоосвічені в цих питаннях і навіть не здогадуються про існування цих віршів в Святому Письмі, думаючи що мова про відлучення,  це вигадки церковників для полегшення “керування стадом”. Але ні,  це – Євангеліє, Святе Письмо, Боже слово – основа нашої віри.
Крім цього  є Апостольські правила, що визнавались у всі часи  всією повнотою церкви, десяте з яких говорить: “Якщо хто помолиться з відлученим від церковного спілкування, хоча б то було і вдома, такий нехай буде відлучений”. І похідні від цього правила – правила вселенських соборів і так далі. В цьому випадку православна людина, що дійсно хоче належати до Церкви Христової не може керуватись своїми власними переконаннями і толерантністю, адже тоді руйнується погляд на церкву, як на спільноту (що це за спільнота, де кожен керується власними переконаннями а не загальноприйнятими правилами для спільноти?). В дечому руйнується навіть погляд на Святе Письмо, як на беззаперечний авторитет, адже виходить, людина обирає ті новозавітні тексти і вислови, які підходять під її власні погляди і відкидає текст, що не відповідає її баченню толерантності.

Отже, Московський Патріархат відлучив Філарета і його послідовників від церкви. Це відлучення недавно підтвердили чи підтримали практично всі представники помісних православних церков – про це писали в ЗМІ. І це для мене є безперечним доказом того, що спільної молитви з представниками цієї конфесії  поки що не може бути. Все. Ні особа патріарха Філарета, ні його “чорність”, ні його “білість”, ні особисті якості інших представників УПЦ КП, ні інші якісь “чорні” докази, що відкопуються тепер СПЖ не можуть бути причиною для  відмови чи не відмови  від спільної молитви з КП. Лише загальний голос церкви, лише визнання, чи відлучення, лише церковні правила – і ніщо інше. Розумію яку роботу виконують зараз члени СПЖ – це інформаційна війна,  захисна реакція на потужний антипіар проти нашої церкви з боку представників УПЦ КП. Можливо це спроба пояснити чи показати суспільству чому відлучили Філарета. Багато людей сперечаються за правдивість цих біографічних сторінок життя очільника КП,  але власне мені не потрібно знати про чорні, або якісь інші справи чи слова Філарета, щоб розуміти те, що молитись разом нам поки що не можна. Факти з життя Філарета, якщо вони правдиві, можуть бути підставою для відлучення, але підставою для заборони спільної молитви може бути лише сам факт відлучення і його підтвердження, або визнання всіма православними церквами. Це своє переконання я готовий відстоювати  в діалогах з представниками КП і своїми прихожанами, в спілкуванні з людьми навіть тоді, коли це зменшує мій авторитет, або шкодить моєму іміджу в очах людей, з якими я спілкуюсь. Вибачте, але священик повинен говорити правду, особливо тоді, коли вона шкодить його іміджу. А правда для мене в Євангелії і постановах церковних. І говорить вона про те, що з представниками КП молитись не можна, незважаючи на толерантність до даної конфесії і до її представників.

Доки?
Допоки хоч одна православна спільнота не визнає їх. А там питання “молитись, чи ні?” набуде нової актуальності.
Або до покаяння.

Протоієрей Олександр Климук

 

Залишити відповідь