Про меценатів і не тільки.

29311990-human-hands-in-handcuffs-stock-vectorТема благодійників в церкві для мене не нова, в основному завдяки Данилу Марковичу Курдельчуку, до недавнього часу Голови Іноземної юридичної колегії України, благодійника нашого храму, нині вже покійного. Маю також дещо новий досвід, але і теперішній, і минулий мій досвід такого спілкування, в основному, позитивний. Про негативні випадки таких відносин я в більшості лише чув, але і того, що чув – достатньо для порівняння і деякого аналізу проблем, що можуть виникнути у відносинах “священик – меценат”. На жаль, часто такі відносини носять частково або повністю негативний характер саме через те, що священики психологічно не готові до такого спілкування.
За древнім правилом рукоположення на священика можна здійснювати над людиною, не молодшою тридцяти років. Тридцять років – це вік, коли людина  має початки життєвого досвіду, для  набуття яких теперішньому двадцятилітньому семінаристу ще треба трохи пожити, як то кажуть, “без мами і тата”. Але в основному, саме такі двадцятилітні семінаристи тепер найчастіше стають священиками. Все, що вони знають про життя – записане в цитатнику з морального богослов’я і приперчене першим місяцем спільного життя з дружиною, а на парафії – поважний “дядько з Києва”, крутий бізнесмен, що всього добився своїми силами, вмінням і впертістю, а часом і нахабністю…
От що не вчать в семінарії, так це того, як поводитись з благодійниками. Маю на увазі “крупних” меценатів, за гроші яких зазвичай робиться основна робота біля храму – з ними загальні правила хорошого тону діють не завжди  повністю, а подекуди і зовсім не діють. Звичайно, не всі благодійники однакові і рівняти їх під одну гребінку марно. Але окремі моменти властиві всім меценатам, або їх переважній більшості. Моменти психологічні, на які слід звернути увагу кожному священику, хто має, або шукає собі мецената.

Декілька з основних проблемних моментів я хочу означити.

  1. Ваш благодійник – людина більш успішніша, ніж ви. Звичайно, навіть успіх – поняття відносне, і те, що вважається успіхом у суспільстві, ви можете вважати невдачами. Тому під успіхом я маю на увазі той факт, що правдами чи кривдами, зарплатами чи бізнесом, у валюті чи в гривнях – але в нього більше грошей , як у вас. Тому не очікуйте, що з вами будуть спілкуватись, як з рівним. Виховання,  культура та інтелект  благодійника дають змогу йому спілкуватись з священиком, не помічаючи цієї психологічної установки, але в підсвідомості вона все одно є. І в залежності від якостей вашого благодійника і ваших, вашого і його вміння спілкуватись, тиск його авторитету в спілкуванні з ним буде варіюватись  від непомітного, до помірного, глибокого і зашкального…Від вищеназваних якостей також буде залежати і те, чи ваш благодійник буде спілкуватися з вами напряму,  чи лише через довірених людей і ви  не будете мати навіть номер його телефону. Насправді буває по-різному, тому, що благодійники мають певний статус, і своє відношення до цього статусу. Особливо “статусні” можуть відноситись до священика, як до власного найманого робітника. Наприклад в одному з сіл Маневицького благочиння поміняли настоятеля храму саме через конфлікт з жертводавцем. За однією з версій, що я чув, благодійник хотів керувати всім, аж до церковної каси. Зрозуміло, що це версія, скоріш за все, священика, але з самого факту заміни настоятелів видно хто хазяїн на парафії.
  2. Саме поняття жертви може бути незнайоме вашому жертводавцю. Жертводавець може вважати своїми ті гроші, які він вже пожертвував на храм. Звідси –  контроль за діяльністю священика, а саме: “куди він витрачає мої гроші?”. Благодійникам не чуже бажання увіковічити своє ім’я навіть в рамках окремого села чи парафії. Тому від більшості з них можна не очікувати схвалення витрат їхніх  коштів на закупівлю літератури та посібників для недільної школи, або безоплатну поїздку членів молодіжки вашої парафії в далекий монастир, і таке інше. Що їх конкретно цікавить – то це будівництво, ремонт, або реставрація храму і всього, що біля нього, адже вік життя будівлі набагато більший  за людський, а кого не спокушає думка, що колись далекі правнуки скажуть: “Це побудував наш родич, ім’ярек “. Та й серед  своїх сучасників слава будівничого храму – велика спокуса.  Тому священик, на парафії якого є благодійник, має бути готовим до того, щоб стати “прорабом” на будівництві, а подекуди і простим робітником. Благо, що саме цього в семінарії вчать.
  3. В підсвідомості людини, що  через священика, чи навіть через інших людей  жертвує на церкву, закладається стійка думка, що саме священик йому щось винен. Цей  “борг” часом вимагають платити зовсім не так, як би хотілося – своєю совістю. Про всяк випадок, ще раз обмовлюся: все залежить від мецената – є різні люди. Але будьте готові, що в один прекрасний день до вас прийдуть  від вашого “позикодавця” і попросять вернути “борг”, проголосувавши за певного кандидата, або проагітувавши голосувати за нього ваших прихожан, або , наприклад, банальне – повінчавши якихось родичів вашого благодійника, невідомо де хрещених, і чи хрещених взагалі. Фантазія на цьому не закінчується, таких моментів може бути багато. Єдиним спільним для них буде характер прохання, адже не тільки меценат – подекуди і сам священик майже фізично відчуває той горезвісний БОРГ. Він тисне як повітря: ніби й не помітно, але від знання скільки то кілограм над тобою голова йде обертом. Як відповідати на такі прохання? Просте “вибачте, але по церковних законах це не можливо. Я не можу йти проти своєї совісті. Я можу лише привселюдно подякувати вам за пожертви” може і не підійти. Я чув про випадки, коли не підходило…
  4. Цей момент найбільш слизький, але саме він спонукав мене написати цю статтю. Благодійник може вважати церковну будівлю своєю власністю. Більше того, так може бути і насправді. Поширені випадки, коли документально церква, або каплиця – є власністю благодійника, що збудував її на власні гроші. Наприклад, каплиця в селі Маюничі Сарненської єпархії, що побудована на кошти працівників ДАІ (ще до реформи) і освячена в честь Почаївської ікони Божої Матері. Джерела, які захотіли залишитись невідомими, розповіли мені про непрості відносини між священиком, що обслуговував цю каплицю, та її власниками. Про те, наприклад, як священику не повертали гроші , що він змушений був витрачати на проїзд до каплиці, оскільки живе і іншому селі. Розповіли про, суперечки, що доходили до відкритого протистояння. Весь дохід від богослужінь в каплиці, власники вважали своїм прибутком. Зрозуміло, що саму каплицю вони розглядали як бізнес. Що тут скажеш?
    Подібний  випадок був і на моїй парафії, в селі Куликовичі, де місцевий бізнесмен (на жаль, вже покійний) на подвір’ї свого хутору, що залишився йому в спадщину від батьків, освятив лісове джерело, та почав будівництво каплиці, мріючи зробити з  того місця щось подібне до джерела св. прав. Анни, що в Онишківцях на Рівненщині. Людиною він був нормальною, це той випадок, коли “шерше ля фам”, отож зараз цю каплицю добудовує його дружина. Коли я в повній мірі зрозумів, що будована каплиця  буде належати їм, то відчув вдячність за те, що з деяких причин вони не запросили мене обслуговувати цю їхню власність, бо не знаю чи дозволив би мені керуючий тоді митрополит Ніфонт відмовити їм.. Зараз цю “точку” обслуговує священик Київського Патріархату з містечка Колки і з тих розмов, що велись між нами та  натяків на “гордість”, я зробив висновок, що і йому нелегко.
    Про третій випадок прочитав недавно в інтернеті. “Народний депутат від партії “Блок Петра Порошенка” Анатолій Матвієнко вніс до декларації будівлю храму Успіння Пресвятої Богородиці у Бирлівці Вінницької області.”, – інформує  hromadske.ua. Ні, я нічого не маю проти народного депутата Анатолія Матвієнко – я його  не знаю – він може бути повністю порядною людиною. Але сам факт реєстації храму на своє ім’я, скажу чесно, найменше – це насторожує. Прочитав і задумався: а як буде тому священику, що прийде служити в цей храм? Буде він служити Богу, чи пану? Проповідувати, чи агітувати?  Буде розвиватись, як настоятель, чи як працівник сфери послуг? Чи залишиться чистим його сумління?

Для більшості з таких запитань немає однозначної відповіді. Заради справедливості потрібно сказати, що і священики бувають різні. Є певно й такі, що приймають сумнівні пропозиції без  докорів сумління, а  чуже майно для них – зона комфорту і шлях до достатку. Але для мене кожен новий благодійник  – це відкрите питання. І хоч мені давно вже не двадцять, спілкуючись з меценатами і донині не можу позбавитись деякої напруги. Він прийшов жертвувати, чи купувати? – питаю себе я.  І якщо купувати, то що: чи не сумління?

Залишити відповідь