ДІДУСЬ ВСІЯ ВОЛИНІ – для багатьох був і залишається зразком віри та пастиром добрим!!!

Ми молимося, а за огорожею стоїть натовп і скандує: «Ніфонта четвертувати! Ніфонта четвертувати!» А ми собі молимося… Я казав людям: «Ми співаємо “Господи, помилуй”, а наші брати за огорожею моляться словами “Геть московських попів!”»

«Людське терпіння увінчалося великою духовною радістю!»

У серпні 1992 року на Волині сталися події, які вжахнули весь християнський світ. Що тут відбувалося і чому – у спогадах митрополита Луцького і Волинського Ніфонта.
«Куди ж ви, владико, їдете? Там вогонь горить»

«У зв’язку зі складною міжконфесійною ситуацією у Луцьку переведений на Волинську кафедру» – так писалося у рішенні Священного Синоду Української Православної Церкви від 25 серпня 1992 року щодо тоді єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського Ніфонта. На Поділлі він прослужив всього два роки і п’ять місяців, а проводжали його віряни сльозами, так само, як раніше сльозами і встеленою квітами доріжкою проводжали з сільського приходу у Рудці-Козинській на Волині, куди послухати проповіді «руденського батюшки» (як називали його) приїжджали з усієї України, Москви, Уралу та Білорусі

Вже були захоплені Свято-Троїцький собор у Луцьку, всі приміщення єпархіального управління та духовної семінарії. Були забрані не тільки споруди, а й майно в них. Хоча, як пригадував тодішній ректор семінарії отець Петро Влодек, навіть більшовики і безбожники, коли у 60-х роках минулого століття закривали семінарію, то давали два місяці на вивезення майна…

– У серпні 1992 року на Волині сталися події, які вжахнули увесь християнський світ. Владику Варфоломія, єпископа Волинського і Луцького, фактично вигнали з єпархіального управління, і він звернувся до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, Предстоятеля нашої Церкви, аби Священний Синод направив на Волинську кафедру мене. Мовляв, мій попередній авторитет у віруючих людей і державних мужів Волині сприятиме вирішенню міжконфесійного конфлікту, призупинить безчинства, які почалися на Волині, – пригадує владика Ніфонт.

Для нього близькою вже стала і Хмельниччина, батьківщина Блаженнішого Митрополита Володимира, де також були прояви розколу. За новим законом, 10 людей могли групуватися і реєструвати свою релігійну громаду. А що храмів на всіх не вистачало, то ішов розкол… Але рішення Священного Синоду владика Ніфонт прийняв смиренно, бо стосувалося воно рідної Волині. З хмельничанами
він прощався 28 серпня, на свято Успіння Божої Матері. Це була п’ятниця, у місто вже прибув владика Питирим, призначений на його місце. Після Літургії зробили спільне фото з парафіянами. Люди плакали і питали: «Куди ж ви, владико, їдете? Там вогонь горить!»

– А я сказав, що горить моя рідна Волинь, і я готовий своєю кров’ю загасити той вогонь, який запалили люди, які не розуміють єдності Церкви.
За осінь змінив аж 12 квартир

У Луцьку владика Ніфонт разом із тоді архідияконом Аліпієм (Сапігою) зупинилися у Галини Гутовської, його колишньої руденської псаломщиці. Люди знали про його приїзд і чекали у Покровському храмі. Були там священики Петро Влодек, Адам Бровчук і його син Володимир, регент церковного хору отець Володимир Ганжук і священики Петро Муляр і Георгій Шевчук, нинішній настоятель храму. Люди від радості, що прибув архієрей, плакали. Почалася Всенічна.

Наступного дня, 30 серпня 1992 року, була відслужена перша Літургія на Волині владики Ніфонта у сані єпископа місцевої кафедри.

– Був повний храм і повне подвір’я людей, за церковною огорожею вони не вміщалися. Розкольники забирали по черзі наші храми: Феодосіївський на Володимирській, коли побили священиків, Пантелеімонівський на Гнідаві… І Покровський храм став чи не останнім рубежем нашої Церкви у Луцьку. Протистояння були великі. Наші люди хотіли йти у собор, забирати його назад також силою. Але я цього не допускав, бо боявся, що тоді станеться кровопролиття… Ми звернулися до суду, і судові засідання тягнулися, тягнулися аж до 1994 року.

Були спроби забрати й останню, Покровську церкву. Її, врешті, й опечатали. Але цьому передували такі події.

24 вересня 1992 року на площі перед приміщенням Волинської обласної держадміністрації зібралося більше семи тисяч вірних УПЦ з усієї області. Владика Ніфонт підготував доповідь, з якою хотів виступити перед «власть імущими», сказати, що Церква, проти якої війною пішли розкольники, має в області понад 400 храмів, що її парафіяни є громадянами України. Але це все було марним…

– Нас відтіснили з площі, і почалося побоїще. Приїхав «уазик», з якого дістали гумові палиці з металевими наконечниками, і наших людей почали бити, як худобу. Мене тоді захищав отець Василь, тодішній благочинний Ківерцівського округу. Нам плювали просто в обличчя, кидали яйцями, помідорами… Декому вдалося вийти з розлюченого натовпу, і мене, від гріха подалі, завезли аж у Ківерці, – каже владика.

Тієї осені владика Ніфонт поміняв у Луцьку аж 12 квартир. Бо як тільки розкольники дізнавалися, де мешкає, тут же починали тероризувати господарів, доки квартирант – у храмі. Казали, що хату спалять, що дітей викрадуть… Люди боялися, плакали, проте не хотіли відмовляти у проживанні владиці в їхньому помешканні.

– Але я розумів, що діється. При собі завжди мав сумочку, у якій знаходилися лише єпархіальна печатка і мій паспорт. Розумів, що через мене підставляється невинна сім’я. І хоча це були мої добрі знайомі, мої духовні діти, аби ними не ризикувати, переходив до іншого помешкання. Не раз за мною слідкували з автомобіля, цілодобово їздили слідом. Не боявся смерті, а боявся за людей, які підтримували мене і нашу Церкву.

Коли прибув у Луцьк, то через тижнів зо два пішов в облдержадміністрацію на зустріч із працівниками відділу у справах релігій Маслошем В.З. та Гульком Г.Я. У кабінеті представився як єпископ, якого на Волинську кафедру благословили Священний Синод і Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир. Під час розмови у кабінет увірвалась група розлючених людей, на чолі з депутатом Олександром Гудимою, який кричав: «Щоб за 24 години твого духу тут не було. Ти персона нон-грата на Волині». Супроводжуючі депутата люди, ніби й інтелігентні, почали галасувати, що нам московських попів тут не треба, почали шарпати за рукави, погрожувати. Але працівники відділу у справах релігій не допустили до насильства.

Озлобленість ніколи не була виявом християнської любові, тим більше громадянської толерантності.
«Покровоньки не віддамо!»

25 вересня
1992 року владика Ніфонт мав, врешті, виступити на сесії обласної ради. Рано-вранці з отцем Адамом Бровчуком він підійшов до приміщення ради з тильного боку, бо на центральних дверях уже на них чатували з плакатами «Геть московського попа!» Але і з тильного боку також була «засідка»… Одну з жіночок на ім’я Люба владика навіть знав, бо вона приїжджала у свій час у храм в Рудку-Козинську, аби позбавитися від біснуватості. Побачила, почала кричати, що йдуть «московські попи». З-за рогу вибіг гурт чоловіків старшого віку. З налитими кров’ю очима, з криками: «Ріж йому вени, зараз втопчемо москаля у землю». Тут же вискочили з «Беркута» хлопці, які, по суті, і врятували священнослужителів від самосуду розлюченого натовпу. Але у тій колотнечі владику Ніфонта все ж різонули по венах правої руки, шрам залишився донині. Один з депутатів помітив, що у владики вся рука в крові. Його відправили у коридор, де працівниці ради надали допомогу.

– Зажило! Але та хвилина, ті страшні обличчя людей, яких я такими ніколи не бачив, які вжахнули… Та хвилина коштувала мені добрих 15 років життя.

Покровську церкву опечатали, хоча це було, вважає владика, і протизаконно, на догоду жменьці людей. Тому збиралися для служб на подвір’ї. Священики на вулиці і сповідали, і причащали. Люди приходили тисячами. Не раз і міліцію доводилося кликати на підмогу, аби вірні Української Православної Церкви могли помолитися біля (!) свого храму.

– Ми молимося, а за огорожею стоїть натовп і скандує: «Ніфонта четвертувати! Ніфонта четвертувати!» А ми собі молимося… Я казав людям: «Ми співаємо “Господи, помилуй”, а наші брати за огорожею моляться словами “Геть московських попів!” І ми звертаємося до Бога, і вони, як думають, звертаються до Бога. То кого ж Господь чує?» – «Нас, владико!» – «То давайте і далі співати “Господи, помилуй!”» З міліції нам казали, що храм – опечатаний, що він уже не наш… Наказували іти з подвір’я, бо може бути кровопролиття. Старі наші прихожанки, яких нині серед нас уже нема, бо вже відійшли у вічність, заявляли: «Ми Покровоньки не покинемо! Беріть автомати, беріть лопати, копайте тут, біля Покровоньки, ями і закопуйте нас, але ми церкви не віддамо!»

Я це пам’ятаю, наче зараз, бо то було надзвичайно зворушливо і трепетно. Таке сповідництво, така глибока віра простих людей вберегла наш храм і Церкву, як громаду УПЦ. Церква була закрита, служили і в сторожці. У тій малій низькій хатині, що на подвір’ї. Одного дня була така злива, подвір’я так залило, що люди по щиколотки стояли у воді, але не залишили богослужіння. А ще під час одного з дощів з паперових печаток на дверях храму змило усі написи. То й вирішили, що в такому разі будемо відкривати двері і служити у храмі.
Люди грабували церкви, бо їх спустошили духовно

У Покровській церкві у ті часи служили лише одну Літургію у недільний день. Відразу після служби забирали на збереження до когось зі священиків усе начиння: Євангеліє, антимінс, чаші. Боялися, що захоплять і осквернять. У жовтні того ж 1992 року була зареєстрована і релігійна громада… Покровської церкви «Київського патріархату», хоча жодної людини з її числа тут не було і жодної служби не служилося.

– Ми мали понад 80 семінаристів. 73 залишилися у нас, а решта пішли в розкол. Оскільки розкольники забрали не тільки приміщення семінарії, а й усе майно, особисті речі, навіть підрясники семінаристів, величезну бібліотеку, комп’ютери і т. п., а навчання хотіли продовжити, то вчилися у… тій же тісній сторожці. Вчилися у три зміни, писали на коліні, їли – на коліні. Ми добивалися приміщення, і, по милості Божій, нам дали приміщення колишнього домініканського монастиря по вулиці Драгоманова. Воно було напівзруйноване, але зробили ремонт, облаштували храм, гуртожиток. Цей будиночок біля Покровського храму, де нині єпархія, належав аж трьом організаціям, був відгороджений від храму дротяною сіткою. Унизу розміщувалася майстерня з ремонту автомобілів і мотоциклів. Коли нам його у 1993 році, врешті, передали, ми зробили ремонт і донині тут
живемо. Я ж ще рік не мав у Луцьку прописки. Все відмовляли, бо боялися, що прийдуть розкольники з погрозами. Прописали тоді, коли я пообіцяв написати скаргу в ООН…

– Владико, чому люди, які були хрещені у так званій Московській Церкві, ходили роками у ці храми, а потім… руйнували ці храми, грабували церковне майно, били священиків і парафіян, які залишалися вірними Православній Канонічній Церкві?

– 70 років була антирелігійна пропаганда, людей спустошували духовно. Один з ідеологів захоплення храмів – син священика! Чому він виступав проти Церкви, якій так віддано служив його тато?.. А всі інші були у ній хрещені і сповідували її віру. Але то, вважаю, була політика, і брали участь у тих страшних подіях люди, які не мали глибокої віри у Бога, а сповідували начебто національне. Але хто може не любити своє рідне, національне? Де б я не був, в армії служив у Великому Новгороді, я скрізь молився за свою рідну Волинь. Коли ж потім поїздив по святих місцях, то скрізь у своєму серці возив свою Україну, свою Волинь. Перед Голгофою на Святій Землі я на колінах молився за нашу Україну:, просив: «Господи, поглянь милосердним оком на мою земну батьківщину! У мене за неї серце болить». Але люди, які затіяли розкол, грабежі, не мали у серці віри, а тільки одне озлоблення. У Святому Письмі сказано, що прийде такий час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові… Що робить богоугодні діла… Але з нашого боку була тільки молитва і терпіння. Ми навіть погодились на те, аби служити почергово у храмах з так званим «Київським патріархатом». Але в Іваничах та Горохові це завершилося однаково: через кілька служб наших священиків били і виганяли, а храми собі забирали.

Проте вже у січні 1994 року відбувся перший благодійний концерт Волинської єпархії УПЦ, і хоч було зібрано не так багато грошей для сиріт, та це був початок великого соціального і благодійного служіння Церкви людям. Нині на таких концертах збирають гроші нужденним сотнями тисяч. Дуже підняли дух вірних Церкви хресні ходи з чудотворним Почаївським образом Богоматері. Десятки тисяч людей тоді піднялися духовно, утвердилися у вірі. Та коли чудотворний образ, національну реліквію проносили мимо Свято-Троїцького собору, то учасників хресного ходу зустріла зачинена брама…

Ні служителі, ні їхні парафіяни не вийшли до святині не московської, а святині, яка є національним надбанням українців. Поклонитися їй вийшли і з католицького костелу, і з автокефальної церкви єпископ зі своєю паствою. У кілька районів області Почаївську Богоматір… не пустили. Були застереження, що учасників хресного ходу будуть… знову бити, і місцева влада побоялася брати на себе таку відповідальність.

Тоді владика Ніфонт за одну ніч змінив маршрут хресного ходу. Люди ж прагнули зустрічі зі святинею, у Нововолинську, наприклад, хресний хід через місто до Низкиницького монастиря йшов аж 6 годин! Стільки було бажаючих схилити голови і серця перед чудотворним образом. А в тодішніх газетах як тільки не називали Почаївську чудотворну ікону, навіть «московською аферисткою»…

А через кілька місяців Волинська єпархія отримала слізні прохання з Іваничівського, Горохівського і Локачинського районів, у які не пустили Почаївську Богоматінку: провести хресні ходи з чудотворним образом і сюди, бо після того, як образ у ці райони не пустили, у них почався мор худоби і колгоспної, і в приватних господарствах. Й хресні ходи таки відбулися, і знову Божа Матір являла десятки чудес.

Нині у Луцьку в неділю служиться понад двадцять Літургій, замість однієї, як 20 років тому, у Покровській церкві. Єпархія має 372 церковні громади. Бувало, що у рік владика Ніфонт освячував і по 20 новозбудованих храмів. Нові православні громади, слава Богу, реєструються і донині, а деякі повертаються з розколу. Це свідчить про те, вважає митрополит Ніфонт, що людське терпіння увінчалося великою духовною радістю.280px-nifont_of_lutsk1

Залишити відповідь